Вони хотіли вчитися в українській школі, навіть попри окупацію та небезпеку. Цей сюжет присвячується дітям з села на Миколаївщині, які 9 місяців витримали в російській неволі та потайки вчилися в рідній школі.
Більше подробиць в сюжеті телеканалу «МАРТ».
За міжнародним правом дитина під час війни має право на гуманітарний статус, недоторканність, самоідентифікацію та освіту. У реальності ж цим часто нехтують. Герої нашого сюжету — українські діти, які попри російську окупацію хотіли вчитися в рідній школі.
Дізнались про повномасштабну війну по телевізору. Пройшло декілька місяців, нас окупували, — розповів учень Віктор.
Віті було 9 років, коли війна прийшла в його село. Виїхати родина не могла. Так як будівля школи була закрита і окупанти використовували її як бойову позицію, то з’являтися там було небезпечно. Єдиним варіантом було вчитися онлайн.
Коли ходили по воду, там біля груші, ми побачили, що стоять люди біля тої груші. Ми підійшли до людей, спитали, що там таке. Нам відповіли, що там ловить зв’язок, можна трохи рідним подзвонити. Бачили, що там робить інтернет. Я вирішив, що будемо вчитися так, пробувати. Вибрали один-два дні на тиждень, ходили перший день, скриншотили роботи. На другий день робили їх, фоткали домашнє завдання, потім йшли туди, стояли півтори-дві години, хоч зима, хоч літо, треба було вчитися. Ми здавали домашнє завдання.
Це було ризиковано, каже його мама Світлана. Жінка, вчителька української мови, також викладала в онлайн та визнає, попри небезпеку, хотіла, щоб син вчився.
Я розуміла в першу чергу, що все-таки навчатися потрібно, не можна відставати. Потім він підтримав мою ініціативу, і один син, і другий син. Ми ходили разом, працювали вдома, слухалися. Було страшно, тому що ми чули такі випадки, коли знаходили, зупиняли людей. Першочергово було таке завдання перевірити телефон у російських військових. І якщо в телефоні знаходили фото людини, наприклад, у формі, або щось українське, українську пісню, текст, будь-який підручник, а взагалі про освіту українською… Цього боялися, це було заборонено, — згадала мама Віктора Світлана.
Інша учениця Оля згадує, як окрім дистанційних уроків намагалися вчитися і по старих підручниках. Найбільше вона хвилювалася відстати по програмі.
Рухало мене те, що я навчалася, щоб я далі могла після окупації до 10 класу вступити чи навчатися в 9 класі. Більше я не розуміла нічого, тому що в 7 класі з’явилися нові предмети, такі як фізика, хімія. Я взагалі нічого не розуміла та мені було дуже тяжко.
Навчання допомагає відволікти дитину від війни, розповідає мама Олі Тетяна. А тоді, без світла, води та опалення — це було ще й дозвіллям для доньки.
Коли вона навчалася, вона не розуміла, що треба чекати, не було тоді тривог, звичайно, але не треба чекати, що летять вертольоти, що були обстріли, що горять поля, що стріляє навколо будинку. А цим вона відволікалася, тому що у неї був обов’язок, їй треба було навчатися, їй треба було розвиватися, треба було рухатися. Ми все переводили на позитив. Те, що коли, наприклад, вибухало, ми казали, мабуть, феєрверки, мабуть, радіють тому, що зараз буде кінець все-таки цієї війни. Тому що кожного дня ми чекаємо, що це все закінчиться.
А от другокласницю Віку потайки під час окупації навчала її класна керівниця. 60-річна Наталія Ростиславівна запропонувала проводити уроки в себе вдома, аби ніхто не знав.
Ми йшли до неї через городи, потім мамині друзі допомогли, щоб ми проходили аж до вчительки. І ми там вчилися. Було страшно, бо вони каталися кожних пів години. І коли ми проходили, то вони або проїжджали, або від’їжджали від магазину. І це було дуже страшно, і моїй вчительці теж.
Вона не одна, кого тоді таємно вчила Наталія Ростиславівна. Вже після звільнення продовжила займатися з Вікою і цьогоріч вже випускатиме дівчинку з початкової школи.
Я дякую вчительці. Ми боялися і за вчительку, що могли прийти окупанти, могли хтось розказати і здати. Я брала з собою якийсь пакет, клала якусь кофту, я брала чи кусок хліба, щоб, якщо спіймають сказати, що я йду когось провідувати, чи пігулки брала, щоб не здати вчительку, щоб ми не наражали на небезпеку вчительку і самих себе. Я дуже вдячна цій вчительці, — висловилась Маргарита, мама Вікторії.
Після деокупації села школа продовжує працювати дистанційно. Запустити очне навчання було складно через небезпеку та перебої зі світлом. Нещодавно тут відремонтувати підвал і тепер створені необхідні умови для повноцінного навчання.
Дане укриття ми називаємо підземною школою, яка має всі комфортні і безпечні умови для того, щоб проводити повноцінне навчання офлайн. Наразі наша школа працює за дистанційною формою навчання, але ми дуже сподіваємося, що дуже скоро ми відновимо навчання очно в нашій підземній, зручно облаштованій школі для наших діток. Наразі залишається декілька організаційних питань і разом з відділом освіти ми активно працюємо над їх вирішенням, — заявила директорка школи Олеся Петрівна.
Та головне для школи — це учні та вчителі, які вже пройшли непрості випробування долі, залишаються з нею і вірять в Україну.
Більше про актуальну інформацію щодо ситуації в Україні та Миколаївській області можете знайти:
