Минулого року село Луч Миколаївської області близько 9 місяців потерпало від ворожих обстрілів. Сама ж лінія зіткнення пролягала усього в декількох кілометрах від населеного пункту. Наші журналісти днями поспілкувалися з місцевим подружжям. Двоє літніх людей під звуки вибухів прожили півтора місяця на околиці села в невеличкому господарському приміщенні. Як далі склалася їхня доля дивіться у наступному сюжеті.
Про це йдеться у сюжеті телеканалу «МАРТ».
24 лютого 2022 року спокійне життя кожного українця стало на паузу. Натомість прийшов страх, біль, паніка та нескінченні обстріли. Торік російська армія упродовж майже 9-ти місяців гатила з артилерії по мирному селу Луч, що на Миколаївщині. Внаслідок постійних ворожих атак мешканці населеного пункту вже понад рік живуть фактично без води та каналізації. Подружжя Алевтина і Олександр Чопенко до початку повномасштабного вторгнення не знали горя, жили душа в душу та займались городом. Алевтина Михайлівна каже: на відміну від свого чоловіка, зовсім не пам’ятає перші дні війни та подальші обстріли, згадує лише, що було дуже страшно.
Я вам дату не скажи, коли почався обстріл селища, але тільки пам’ятаю як перше, що я зробив, це підійшов до вікна на кухні і там перед вікном на полі слід від вибуха снаряда, як я потім зрозумів, танкового. У нас аж скла затремтіли, – Олександр Чопенко, мешканець села Луч
До війни чоловік і жінка мешкали у п’ятиповерховому будинку, та після перших обстрілів перебралися до сараю – невеличкого господарського приміщення на околиці села. Залишатися у квартирі надалі було вже небезпечно, адже росіяни не цуралися бити з артилерії по оселям мирних мешканців. Так під час однієї з атак, в квартирі пенсіонерів повибивало вікна.
Ми жили на 5-му поверсі на 3 поверсі. Все було нормально, а потім, коли це все вже закрутилося сильно, світла не було, то ми змушені були виїхати на дачу. У нас там грубка є. Я як відчував, там ще кілька років тому заготовляв дрова. Ми там і кухнею готували та опалювалися, – додає Олександр Чопенко
Алевтина Михайлівна каже: не дивлячись на всі складнощі, жили вони тоді набагато краще за більшість односельчан. Інші люди були змушені перебратися до підвалів, та навіть там не було безпечно. Зрештою, як і в сараї літнього подружжя.
Після цього прийшло усвідомлення – якщо хочеш вижити, доведеться покидати навіть тимчасовий прихисток. Волонтери перевезли Олександра Федоровича та Алевтину Михайлівну до евакуаційного пункту на базі школи-інтернату в Мішково-Погорілівській громаді. Відтоді подружжя живе там. Разом з ними в закладі мешкають ще шестеро людей з Луча.
Аби не сидіти без діла, Олександр Федорович часто виходить прогулятись територією інтернату. Алевтина Михайлівна зізнається: ноги болять, а тому вийти на вулицю жінка не може. Натомість, знайшла собі інше заняття – в’яже речі та дарує їх людям. Її чоловік зі сльозами на очах зізнається: хоч тут і добре, та вже дуже хочеться додому.
Наприкінці весни подружжя збирається повернутися додому. А поки складають плани на майбутнє: вікна треба замінити, на городі щось посадити. Кажуть: головне, щоб закінчилася війна і кожен українець, який вимушений був виїхати – зміг повернутися до рідної оселі.
Більше про актуальну інформацію щодо ситуації в Україні та Миколаївській області може знайти:
